Днями мені довелося побувати на моїй малій батьківщині - Закарпатті. Повертаючись до Києва, традиційно зупиняюсь на автозаправній станції «Сокар» у Рівному, де, як правило, донатиш воїнам ЗСУ, які також тут зупиняються. Здійснюєш оплату за різноманітні гостинці: каву, бургери, воду… Звичний день, типова поїздка, рутинні справи. Проте на мене там чекала несподівана зустріч.
Підійшовши до каси, я побачив декількох ще зовсім молодих військових-вчорашніх випускників школи. Хлопці трималися бадьоро, не переставали посміхатися, буквально заряджаючи усіх довкола позитивом. А один з них стояв поруч з касиром і продавав сплетені жовто-блакитні стрічки, виручені кошти від яких підуть на протезування військових. Купив останні стрічки, пригостив хлопців кавою, подякував за «наш спокій». І ось, передаючи їм традиційний донат і заводячи дружню бесіду, я окинув оком своїх співбесідників. І несподівано помітив, що у кожного з них – протези кінцівок. А той кремезний молодий чоловік, у якого я тільки що купив стрічки, взяв милиці й вийшов із-за стійки. У нього протези обох ніг. У другого, ще зовсім дитини, протези руки та ноги, у третього- протези руки… Важко передати мій стан. Я розумію, що це – відгуки жорстокої війни, що наразі триває, і ці воїни у боротьбі за наше майбутнє отримали каліцтво. Страшно навіть уявити ті обставини, за яких це трапилось, і ті картини, які військовим довелося побачити на власні очі. І наступна думка, яка промайнула в голові, – яку силу духу треба мати, щоб після пережитого так щиро посміхатися, залишитися доброзичливими, не злими на всіх і вся. Напевно, це і є наша українська ментальність : залишатися добрим і прихильним навіть перед обличчям жорстокого сьогодення та невідомого завтра, вміння з часом вибачати навіть ворогу. А чи треба?
Допоміг піднести каву до столу, де вже сиділа молода дівчина-військова. Добрий погляд, приємна та щира усмішка, а замість правої руки – протез… Як багато це говорить про велич і силу цієї молодої дівчини? І це був ступор. Мовчки рушив до авто. Сів за кермо… Але згадав, що в багажнику цукерки «Закарпатський чорнослив у шоколаді», які завжди купляю онукам. Повернувся і передав їх дівчині. Хотів поділитися добротою та вірою у краще, віддячити бодай так. Подякувати їм за мудре нагадування: якщо люди, які пройшли крізь пекло, змогли залишитися людьми, то наша країна має надію на світле майбутнє. Вони вселили віру у нашу перемогу.
Такі моменти, такі несподівані, але не випадкові зустрічі повертають віру та сили, запалюють серця високими пориваннями та щирою вдячністю нашим воїнам!
Наступні з годин дві їхали мовчки. В думках промайнула попередня бесіда, про те, як нам зараз важко. А їм?
Comments