«Шануймо Тараса: в ньому вся наша історія, все буття і ява, наше майбутнє».
Кому не відомо, що Україна – це Шевченко, а Шевченко – це Україна?
Не знайти на землі такого найлютішого ворога, який би міг відділити нас від Кобзаря. Бо ми з Шевченком – синонімічна пара на всі віки, найскрутніші часи. Уявити себе без Шевченка – все одно, що без неба над головою. Він – вершина парость родового древа, виразник та хоронитель народного духу. Навіть плоть його вознесена на вершину, іншої такої могили на планеті немає. Вона – немов козацька вежа, де при наближенні ворога запалювали вогонь. Цей вогонь не стихає й нині, у люті дні боротьби українського воїнства проти російського окупанта. На третьому році війни з російськими окупантами Шевченко надихає наших бійців на героїчні подвиги, небачені звитяги, його читають в окопах на передовій, цитують, захоплюються.
Для кожного з нас Кобзар – універсальний. Немає такої події у нашій історії, де б він був не на місці. Згадаємо мор 1933, і моторошно війне від його рядка – «гробокопателі ходили». Сахнешся 1937, і почуєш Шевченківське прокляття: «Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських!» Замислишся над зруйнованими окупантами Маріуполем та Бахмутом, Авдіївкою та Каховським водосховищем сотнями невинно убієнних синів і доньок – спливає у пам’яті батьківське, уболівальне: «Світе тихий, краю милий, моя Україно, за що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?»
Дивлячись на херсонських «сальдів» та запорізьких «балицьких», думаєш шевченківськими словами: «За шмат гнилої ковбаси, у вас хоч матір попроси, то оддасте…»
Він сказав і про багатьох сьогоднішніх можновладців: «Ви для себе живете, заплющивши письменні очі».
Але Шевченко не тільки засуджує, гнівається, ремствує. Він нас рятує, дає опору надії нашій нації, нашій країні:
«І на оновленій землі,
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі».
Шевченко закликає кожного з нас:
« Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем’я люте,
В останню, тяжкую минуту
За неї Господа моліть.»
Comments